Жнива твоїх достиглих слів-покосів…
Вогонь у грудях, докір на устах,
Тримає розпач руки у волоссі
І я стою, погрузнувши в словах…
Невже й в твого роздратування сині очі?
Це ж на яких воно родилося стежках?
Чи то когось хтось слухати не хоче,
Чи то кохання загубилося в роках…
Ми стоїмо. Так холодно і пусто,
Ти не мовчиш і я не відстаю...
Цих слів навколо вже занадто густо,
Ніхто й не знав, що може бути град в раю.
1 коментар:
трохи сонця, трохи тепла, і той град не долетить до землі, а стане рясним дощем, що дасть життя новій траві та квітам... лиш би не пропустити мить коли вода що дає життя стає ледом що забирає.
Дописати коментар