Я послухаю тіло долонями...

Я послухаю тіло долонями...
Твоя шкіра як шепіт дощу...
Я втомилася гратися долями
І не хочу чужого вогню.

Хочу стати колись королевою
У твоєму одному з життів.
Я втомилася гратись дилемами
І сплетінням чужих почуттів.

І хоч ти не боїшся самотності
І не знаєш ще як я люблю,
Але раптом сумуєш за постаттю,
У якій впізнаєш вже мою.

2006.

Час в кишені

Тоді, коли я падала із неба,
Ти просто йшов і ніс в кишені час.
Мені, напевне, вічності не треба,
Якщо та вічність раптом не про нас.

Розбити серце - це не так і просто,
Я буду бачити тебе іздалека,
І ще таку гарячу нашу постіль
Остудить тільки завтрашня роса.

А ми ж вогню набрали повні жмені,
Ми мали майже все тоді в руках!
Але той час, що у твоїй кишені,
Усе розставив по своїх місцях...

2006.

Сліпа любов

Сліпа любов не бачила, що пристрасть згасла.
Вона не бачила, що погляд вже не тут,
Що ти б не проти вже сказати "баста"
...І знов і знов тягнулася до губ.

І не соромилась свого чекання ночі,
І надто щиро не ховала сліз.
Любов собі сама сліпила очі.
...Горіли крила з щастям впереміш.

2006.

Ви

Всі листи Ваші тхнули нещирістю -
То слова, що придумані іншими.
А Вона Вашу тінь звала милістю
І чекала від себе ще більшого...

Водевіль Ваших посмішок бачила,
Свої сльози під гримом ховаючи,
Вона знала - Вона все пробачила...
Все пробачила, все про Вас знаючи!

Є тріумф - значить є переможений,
Та Ви той, що не звик озиратися.
Просто, раптом Ви далі не зможете,
І не буде кому в цім зізнатися...

2006.

У очах, що не втримали сліз

Я помру, мабуть, завтра від болю
Й воскресатиму в різних руках,
Я ще потім прийду за тобою
В божевільних твоїх міражах.

Я в кімнаті, де входу немає...
Запливала за власні буйки...
Я тобі ще багато згадаю,
Ти знайдеш випадкові сліди.

Я вогонь розлила на сходинки,
На напружені вулиці міст,
А у тебе в очах дві крижинки,
В тих очах, що не втримали сліз.

Я помру, мабуть, завтра від смутку,
А тобі ще багато пройти.
Я - болюча твоя незабудка,
Та зриваєш мене вже не ти.

2005.

Нелюбов

Ця зла весна і квіти на асвальті...
Розмазав розпач фарбу по стіні
І вітер рвав із перехожих пальта -
Була душа із тілом у війні.

Десь поруч щастя бавилось безмежжям,
А в когось дико так ридає біль.
Гуляв хтось небом, ніби узбережжям,
А в мене серце викачане в сіль.

Хтось розглядав розкішну панораму
Й від ніжності у нього стигла кров,
А хтось співав пісні під фонограму,
А ти... а ти придумав Нелюбов.

2003.

Фіалки з паперу

Троянди і срібло набридли як вітер,
А те, що заплакало, плаче лиш раз.
Заплутався жест в павутинні і квітах
І стер усе те, що було після нас.

Ти хочеш забути? Забудь, не лякайся
Холодної ночі і злої весни -
Від себе за кимось чужим заховайся,
Але не шукай в цім моєї вини.

У сюрреалізмі топилися очі,
Потім у них потопилися тіні...
Ти мабуть боїшся, чи просто не хочеш
Бачити щось у гілковім сплетінні.

***
Примару весну із сльози проганяю,
Сльози, що на віях ваганням завмерла.
Мабуть збережу, поки просто тримаю
Даровані вітром фіалки з паперу.

2003.

Типовість

А небо плакало холодними сльозами
І листя падало під ноги на асвальт.
Ми йдем за руки, хтось іде між нами,
Навколо люди - просто сіра маса пальт.

Ми йшли з тобою, ще шукаючи вершини,
Ішли у пошуках далеких міражів,
Гуляли в просторі, в відлічених годинах,
А повернутися назад ти не зумів.

Все так банально, як і наша ця розмова,
Як ненаписаний вже викинутий вірш...
Все так банально, але так усе типово,
Як дощ, що падає із листям впереміш.

2003.

Мовчати

Ти хочеш забути все небо?
Мовчи, божевільна! Мовчи...
Втечеш від самої себе?
Позмінюєш власні сліди?

Чи може повернешся в осінь?
От тільки не можна назад!
Не можна ходити наосліп,
Чекаючи в когось порад.

Я знаю, хотілось під сонцем
Чекати від ніжності слів...
На квітах ненависть і стронцій
Розбили криштальтвоїх снів.

Та скільки ж людей в цьому місті
Все бачать те саме, що й ти...
По-моєму, ти - егогоїстка!
Подумай, поплач і
Мовчи...

2003.

Чужа фієста

Всі наші па, мальовані на фресці
Під тихі звуки кольору вітрів,
Не зрозуміють на чужій фієсті
Між злих дистрофіків і королів.

Ми без вини, і не ховали очі
Від пильних поглядів старих Фемід
І з подивом дивились на охочих
Чужими крилами вести політ.

Пожовк листок на фікусі кривому
В фойє з картинами німих мадонн...
Ви захотіли нас навчити втоми?
Ми зникнемо! Ви бачили фантом...

2004.

Іррадіація

Ілюзія? Чи вже галюцинація?
Це іносказання твоєї висоти.
Ти зрозуміла суть іррадіації -
Великий біль маленької сльози.

Це голос твій? Чи просто шурхіт гравію?
Дефекти фраз, графіту. І розгубленість.
Ти зрозуміла суть ночей, що згаяні -
Посіяні в самотність і погублені.

Екстравагантність твого монументу -
Гарячий морфій і холодний сплін.
Ти зрозуміла суть того моменту
Коли залишилась в полоні стін.

2004.

Віддай

Моїм чеканням захлиналось небо,
А спрагою потріскала земля.
І ніжність стала просто оберегом
Холодного але нового дня.

Мабуть, не треба плакати й губитись,
Я просто тихо попливу на дно,
Щоб там самотньо болю помолитись
І там забути все, що вже "було".

Я поховаю те, що стало звичним,
Нові ідеї заберуть в полон,
Тобі віддам слова, які ти зичив,
А ти віддай тепло моїх долонь...

2003.

Насправді

Час білим шоколадом танув на губах, залишаючи пам”яті ніжність та кольорові фото.
Ми разом чекали літа...
Над ліжком щоночі світилися зорі.
Почуття були по вінця повні щирості.
Це щастя... Щастя босоніж вздовж піщаного берега... І ти ідеш поруч.

Так що ж трапилось?

Раптом зрозуміла, що літо – просто божевільна спека, в якій смажиться місто, шукаючи льоду...
Я побачила, що зірки над нашим ліжком – просто п”ятикутні фосфорні шматки, приклеєні до стелі.
А щирості було надто багато... і від неї тобі, як від меду, ставало неприємно приторно.
А пам”ять зраджує і вже не пам”ятає торішніх мрій, а фото тьмяніють. ...І ти ніколи не любив білого шоколаду.
Щастя – ніщо інше, як гра для чужих поглядів.
І весь берег раптом вмістився у жменю піску, кинутого в очі.
Ти все ще ідеш поруч, але на відстані витягнутої руки...

2007

У розуміння власних помилок

Я відпущу тебе в своє чеканя
І ти підеш губити міражі.
І хто ж ти був? Яким моїм ваганням
В нічному небі креслив віражі?

Дивись не загубися в свому часі.
Хоча... Мабуть довсього вчора звик.
Я так і буду вчитися мовчати
Усі слова закинувши в смітник.

Ми станемо з тобою вже не модні.
Закривши серце щільно на замок,
Ти вчора йшов, а я іду сьогодні
У розуміння власних помилок.

2003.

...

Волосся м"ятне
Твій погляд пахне
І сил забракне
Мансарда
Льон
Мабуть це знати
І в щось пом"яте
Лягти неспати
В вогні
Вікон

2004

Після

Хочеш згадаю тобі про осінь?
Чи весною про це не час?
Знаєш, я пам"ятаю досі
Твій гарячий неперший раз.

Хочеш пройдемся по нашій пам"яті?
Чи тобі уже час іти?
Знаєш, ми стали надто зайняті,
Щоб встигати любов берегти.

Чуєш - вона відступає кроками...
Ні, не кроки - це майже біг.
Що ж... Не стали ми вдвох високими,
А хотіли... Та хтось не зміг.

2004.

А сьогоднішня осінь уже досягла апогею...

Хтось читав катехізис, поеми, вірші, епопеї...
Все блукав і шукав щось, а щастя стояло поруч....
А сьогоднішня осінь уже досягла апогею,
Чи то може агонії - час, як і рай, не замовиш.

Всі проблеми вчорашні під гримом опалого листя,
У безодні раптово знаходиться дно, навіть вимір.
А вгорі почуття із руками й гілками сплелися,
В парку ходить поет і шукає розкидані рими...

Можна бути ніким, а комусь означати всю сутність,
Або втратити сенс, навіть будучи вище від них.
Я ціную, як осінь, твою полум"яну присутність!
Знаєш, жовтень нам хоче купити квиток до весни...

2003

Про те, що маємо і те, чого хочемо

Вийдіть на крок вперед ті, хто абсолютно точно знає чого хоче. Не в плані матеріального (я точно знаю, що хочу Хонду, власну 3-кімнатну квартиру і ще багато...). І не на відрізку часу довжиною в місяць. Я про "взагалі".

Іноді здається - от! От вони - ті єдині губи (очі, ноги, груди - потрібне підкреслити) за якими я все кину, піду в вогонь і воду... Ідеш. А через рік ходи починаєш розуміти, що не такі вже вони і єдині - навколо маса інших, таких же привабливих. І стає невимовно жаль всього, що було так бездумно кинуте на алтар пристрасті...
Чи навпаки - іде поряд людина. Людинка... І так за роки привикаєш до її тихої, розміреної, спокійної ходи, що моментами навіть не помічаєш... Але варто їй на хвильку вийти з твого життя і раптом розумієш, що ця людинка - це найдорожче, що в тебе є... Що без неї ти задихаєшся... І ти рвешся повернути її, повернути для того, щоб з часом знову перестати помічати.

...Іноді місто - це сіра суміш людей, бруду та дощу і так мрієш про сонце.
А іноді місто - це тонни безжалісно гарячого асвальту, де душу віддаш за краплю дощу...

Так що ж це - особисте невміння цінувати те, що є? Чи просто людська природа, якій так банально потрібно мати те, чого немає?