пʼятницю, 28 березня 2008 р.

Віддай

Моїм чеканням захлиналось небо,
А спрагою потріскала земля.
І ніжність стала просто оберегом
Холодного але нового дня.

Мабуть, не треба плакати й губитись,
Я просто тихо попливу на дно,
Щоб там самотньо болю помолитись
І там забути все, що вже "було".

Я поховаю те, що стало звичним,
Нові ідеї заберуть в полон,
Тобі віддам слова, які ти зичив,
А ти віддай тепло моїх долонь...

2003.

4 коментарі:

Анонім сказав...

Цей вірш пробив мене на сльози (таке рідкобуває)! Ситуація до болю знайома, дуже оригінально викладена!

Vova Vovk сказав...

а невже не можна залишити собі отримане і не відбирати те що давала від сердця? ... зараз ви інакші, а на той час все це було важливим для тебе.. то для чого руйнувати минуле, коли його вже немає?

Ілона Українець сказав...

якщо з цього боку, то тепло долонь цінніше за слова...

до "анонім": приємно, що подобається викладення ситуації, але шкода, що вона така тобі "до болю знайома"...

OLESIA сказав...

Коли ми закриваємо двері у вчора, коли перегортаємо сторінку, хочемо звести рахунки. То як би звітний період, і треба звести баланс: мого було забагато, а це твоє - мені чужого не треба.. Оце ще відплакати, а про це забути чи пробачити. Правда?
Та душевний ресурс ніхто не вертає, друзі. Але ніхто і не втрачає.
Ніжність, ласка, тепло, дароване тобі чи тобою завжди світитимуть ліхтарями в дорозі .
Може й пафосно. Але я так вважаю!