пʼятницю, 28 березня 2008 р.

Насправді

Час білим шоколадом танув на губах, залишаючи пам”яті ніжність та кольорові фото.
Ми разом чекали літа...
Над ліжком щоночі світилися зорі.
Почуття були по вінця повні щирості.
Це щастя... Щастя босоніж вздовж піщаного берега... І ти ідеш поруч.

Так що ж трапилось?

Раптом зрозуміла, що літо – просто божевільна спека, в якій смажиться місто, шукаючи льоду...
Я побачила, що зірки над нашим ліжком – просто п”ятикутні фосфорні шматки, приклеєні до стелі.
А щирості було надто багато... і від неї тобі, як від меду, ставало неприємно приторно.
А пам”ять зраджує і вже не пам”ятає торішніх мрій, а фото тьмяніють. ...І ти ніколи не любив білого шоколаду.
Щастя – ніщо інше, як гра для чужих поглядів.
І весь берег раптом вмістився у жменю піску, кинутого в очі.
Ти все ще ідеш поруч, але на відстані витягнутої руки...

2007

2 коментарі:

Vova Vovk сказав...

..мабуть, дійсно потрібно давати близьким не тільки "меду", а інколи і чогось "соленого".
"Щастя – ніщо інше, як гра для чужих поглядів." - то не наше щастя, справжнє щастя побачать поодинокі.

Ілона Українець сказав...

коли любиш, дуже важко боротися із бажанням давати тільки солодке :)
але іноді з цим бажанням варто боротися...